У місті Вашингтон
(округ Колумбія) діти з 12 років мусять працювати. Безоплатно, в межах шкільної
програми…
Iдеться про 100 відпрацьованих годин на благо своєї
громади. Без
відпрацьованих 100 годин за період у 6 років учень не отримає шкільного
атестату. Вашингтон пишається тим, що першим ввів таку діяльність як
обов’язкову. У сусідньому штаті Меріленд учні мусять відпрацювати 75 годин за
шестилітній період. У половині інших штатів волонтерство – вибірковий
“предмет”, а в решті – взагалі не включене у шкільну програму.
У Вашингтоні ця діяльність називається “community service”, що
найкраще перекласти як “служіння на користь громади” або “суспільне служіння”. Офіційне завдання програми – “надати
можливість здобути необхідні навички та вміння для майбутньої кар’єри та
освітнього зростання, а також мотивувати учнів стати активними лідерами власних
громад”.
Поняття “community” (громади чи спільноти) у США дуже поширене в
щоденному лексиконі. Спільнотою можуть бути мешканці одного будинку, школярі та
їхні сім’ї з однієї школи, відвідувачі одного спортивного клубу, мешканці
одного району чи міста (часом навіть штату чи держави).
Термін “служіння громаді” передбачає здатність
ділитися з цією громадою чимось важливим для себе. Це може бути піаніно, яке виставили в холі
будинку для спільного користування, або віддані на користь інших одяг чи їжа,
може бути донорство крові. Дуже часто це власний час і зусилля, витрачені з
певною метою. Як сказав старшокласник Тейлор, допомагаючи чистити й засаджувати
парк: “Є різниця між роботою, за яку платять, і тим – коли робиш
щось з доброї волі, коли віддаєш свій дорогоцінний час іншим людям, допомагаєш
їм”.
Про шкільну
програму “служіння громаді” я дізналася… у музеї. Справа в тому, що програма
передбачає можливість волонтерити лише в неприбуткових організаціях. Це мусять
бути державні установи або неурядові організації. Музеї сюди теж належать. Вони
ведуть активну роботу з підлітками – у межах годин “служіння громаді” і
поза ними. Школа чи місцевий аналог управління освіти пропонують учням досить
широкий перелік організацій, до яких можна піти волонтером.
Водночас, навіть серед неприбуткових організацій учням не з
усіма можна співпрацювати – наприклад, у заклади паліативної допомоги
підлітки не ходять. Але школярі – активні помічники в будинках престарілих:
вони можуть відвідувати тих людей, до кого рідко хтось приходить (волонтерська
програма “всиновити бабусю чи дідуся” також емпатично передбачає, що підліток
буде активним у важливих для старшої людини життєвих подіях, наприклад,
святкуванні дня народження).
У теплішу погоду учні можуть виводити людей, яким важко
пересуватися, у візках на прогулянки. Цікаво, що волонтер має також подбати про
те, щоб його підопічний чи підопічна були вбрані відповідно до погоди – це
спонукає не лише “відбути” свій обов’язок, а включитися, вирішити самим,
відчути потреби іншої людини. “Так дізнаєшся, що деяким людям потрібна допомога.
Якщо жити замкнено у своєму маленькому світі, то ніколи не дізнаєшся, які
випробування людям доводиться переживати”, – каже Шаєн, старшокласниця з Меріленду.
Перелік можливих громадських робіт, до яких долучаються школярі,
величезний – вони чистять прибережні зони, прибирають парки, сортують
зібраний для бідних одяг чи їжу, працюють на кухнях для бездомних, ведуть
освітні гуртки для молодших школярів з потребуючих сімей, адмініструють різні
волонтерські події, грають на інструментах у закладах для літніх людей чи
використовують знання інших мов в різних організаціях.
Учні можуть і самі придумати й
запропонувати якийсь тип “суспільного служіння” – для цього
треба узгодити це зі шкільним радником і написати заявку у відповідний орган з
переконливим роз’ясненням.
На своїй сторінці про “community
service” вашингтонське управління освіти на прикладах намагається пояснити, які
типи робіт вважаються служінням на користь громади, а які – ні. Школярі не
можуть працювати під керівництвом батьків. Безкоштовний догляд за дитиною
друзів не буде зараховуватися як “служіння громаді”.
Натомість, догляд за дитиною у притулку
для постраждалих від насилля жінок таким буде. Покосити траву на палісаднику
сусіда – не громадське служіння. Але покосити траву в немічної людини,
якою опікується соціальна служба, – зараховується. Віддавати власний одяг,
їжу, гроші – не вважається елементом шкільного служіння громаді, бо всі ці
речі належать не школяреві, а батькам. Тож школа не може ставити таких вимог.
Як не зараховується і донорство крові, хоч вважається дуже престижною
діяльністю.
Ціль програми “служіння громаді” – виховання активного й
відповідального громадянина – схожа з цілями українського шкільного курсу з
патріотичного виховання. З тією різницею, що волонтерство – діяльність
суто практична і відбувається не у формі уроків, а переважно “у полі”, за
межами школи. В окремих штатах є також теоретична складова – наприклад,
курс з історії волонтерства у США.
Для учнів програма “служіння громаді”
надає очевидні переваги:
·
відчуття важливості однієї особи, її здатність
змінювати світ на краще;
·
розширення горизонту професійних можливостей: школяр
може спробувати щось цікаве для себе, а також познайомитися з людьми, дізнатися
про професії, про які він досі не знав;
·
це знайомство з людьми різних вікових категорій, з
різними потребами та інтересами, які об’єднуються заради спільної справи або
потребують допомоги; в інших умовах школяр не мав би можливості познайомитися з
таким широким спектром досвідів;
·
це здатність ділитися, вправа на розвиток та зміцнення
емпатії;
·
це налагодження комунікаційних навичок, вміння
працювати в команді з дуже різними людьми;
·
зміцнення почуття впевненості в собі і у своїх
силах – “дорослі мені довіряють”, “я відповідальна доросла людина”, “я
можу!”.
Коли я запитала підлітків, які прийшли
працювати волонтерами в музей, чи радили би вони таку програму там, де її ще не
має, – відповіддю було однозначне “так”. “Особливо тепер, коли в мене вже всі
години позаду, я вважаю, що це був дуже корисний досвід”, – сказала Кейтлін.
Так я з’ясувала, що всі четверо моїх
співрозмовниць прийшли працювати у піврічний музейно-бібліотечний проект, не
маючи потреби у волонтерських годинах. Шкільні вимоги щодо “служіння громаді” в
них уже виконані – вони просто люблять музеї, новий досвід, знайомства і
волонтерство.
“Проблема з браком часу справді актуальна, – зазначила
Кейтлін на моє запитання про завантаженість в останніх класах школи. – Але все залежить від
здатності самоорганізуватися. Наприклад, раніше я приходила після уроків і
завжди лягала спати. А нещодавно придумала, що можна спершу зайти у громадську
бібліотеку і зробити домашнє завдання. Там спати я не хочу, зате часу після того
маю вдосталь. Шкодую, що не здогадалася до цього раніше”.
Приклад цих підлітків у музеї показує,
як волонтерство з обов’язкової шкільної програми стало знайомою і бажаною
діяльністю. А четверо з 20-ти зареєстрованих осіб на згадану
музейно-бібліотечну програму прийшли до музею працювати повторно. Кожні вихідні
вони будуть співпрацювати з сім’ями з малими дітьми в музеї сучасного мистецтва
(Музей Гіршгорна), а також коментувати бібліотечну виставку про колекціонування
книжок у сусідньому музеї (Національний музей американської історії).
Обидві програми передбачають активну
комунікацію з відвідувачами та статус “обличчя музею” для тих відвідувачів, з
якими будуть спілкуватися учні. Так підлітки стають громадськими
активістами і представниками культурного життя спільноти свого міста.
Софія Рябчук, досліджує культурний
розвиток дитини, креативне мислення, музейну освіту. Едукаторка, перекладачка,
мама трьох дітей. Зараз вивчає дитячі програми у музеях США як стипендіатка
Fulbright Research and Development Program у Вашингтоні.
Немає коментарів:
Дописати коментар